У ті часи, коли ліхтарі запалювали вогнем, по вулицях кожен вечір ходили ліхтарники і приносили світло в кожен провулочок.
У той час жив маленький ліхтарник, він був низенького зросту, непоказний дідок.
Щовечора він ходив по провулках і чиркав сірником по своїй підошві, запалюючи ліхтарі, – кожна темна вуличка ставала світлішою. Сім’ї у нього не було, він був тихий, непомітний.
Люди, що жили поруч, не знали про нього нічого, діти насміхалися, обзиваючи карликом, а дорослі називали ледарем, тому він вважав за краще виходити на вулицю тільки вечорами, запалювати ліхтарі, а після милуватися нічним небом.
Кожен раз, чиркаючи сірником по підошві, маленький ліхтарник зменшувався в зрості. Одного разу до нього підійшов незнайомець і запитав:
-Як ти можеш так жити? Адже ти зовсім зникнеш, ти для людей не жалієш життя, а вони – нічого натомість, лише образи. Не справедливо, неправильно.
На що дідок відповів:
-Якщо я не буду запалювати ліхтарі, то люди залишаться без світла. А як же вони без світла? Якщо хто вночі піде по темній вулиці, хіба він дійде додому? Так до ранку і буде блукати. Справедливо хіба? А світло на вулиці буде – то й чоловік додому дійде, а в глибині душі “спасибі” скаже і мені спокійніше буде.
Так і продовжував маленький дідок чиркати сірником по підошві і зменшуватися, поки зовсім не зник. Ніхто й не помітив, що не стало маленького літнього чоловічка, тільки всі відразу помітили, що вечорами стало дуже темно.
Кожна людина в цьому житті дуже багато значить. Кожен, навіть якщо сам того не помічає, вносить в життя інших світло. І якщо не стане людини – то комусь в житті стане темніше.