“Любов – це і є життя. Віддавати, берегти, захищати, дбати – це і означає – жити.
Хоча зараз всі заговорили, що важливо отримувати.
Дав – отримав. Дав – отримав. “Один раз я, іншим разом – ти”, – як написав Ільф в “Записних книгах”.
У любові ніхто нічого не рахує і не порівнює, не вимагає подарунків у відповідь, не важить і не аналізує: “а чи комфортно мені?”. Швидше за все, не дуже.
Наприклад, до немовляти вночі некомфортно вставати. Або за кішкою прибирати – теж мало приємного. Або переживати важкий період з хворою близькою людиною – взагалі некомфортно.
Але нагорода – вона в самій любові. Поки любиш, живеш. Це ось на Півночі, в Якутії, чоловік і дружина днями заблукали при дикому морозі, в крижаній тундрі. І вижили, хоча дві доби йшли, і сльози замерзали на морозі. Йшли, бо інакше діти сиротами залишаться.
Це не можна. Треба йти. Йшли, бо чоловік дружину змушував йти і штовхав, коли вона падати починала. Хоча і сам плакав крижаними слізьми. А врятували їх родичі, які теж любили цю сім’ю. І з ризиком для життя вирушили на пошуки. Хоча це було некомфортно дуже. І невигідно. Ну ось. Всі залишилися живі, і діти – не сироти.
Тому що любов – це життя. І по роботі я знаю людей, які вижили після страшних хвороб, болісного лікування, жахливих аварій і операцій. Всі ці звичайні люди вижили, бо когось сильно любили.
Не ліричною любов’ю, високою і романтичною, а такою, звичайною.
І не хотіли залишати дітей сиротами, чоловіка – вдівцем,кохану жінку – нещасною. І дерлися, як могли. І ось – живуть. Хоча сваряться іноді і ображаються. І можуть цій ж дитині ляпаса дати, заради якої вижили – таке життя. І любов така. Вони однакові. Непрості, невигідні, суперечливі.
Але поки любиш когось – живеш. Щосили живеш. І виживаєш“.
Автор: Анна Кір’янова