“Бабуся говорила – найближче до небес старенькі та діти.
Літні люди тому, що їм скоро йти, а діти тому, що нещодавно прийшли. Перші вже здогадуються, а другі ще не забули, як пахнуть… Небеса.
Я була маленька і дурненька. Слухала напіввуха, крутилася. Мені здавалося – ну чого тут складного?
Небеса пахнуть повітрям. Іноді теплим, іноді колючим. Або дощем, коли йде дощ. Або снігом. І взагалі, вони, вони, зовсім поруч, став навшпиньки – і доторкнувся. Коли живеш на краю синьої прірви, це зовсім не складно – дотягнутися до небес.
Я давно вже не маленька і, мабуть, не дурна. Не знаю, скільки мені відпущено днів і чи настане колись завтра. Але в одному я впевнена точно – небеса пахнуть так, як пахли руки моєї бабусі. Свіжоспеченим хлібом, сушеними яблуками та чебрецем.
©Наріне Абгарян