бережи своє серце… як вічність свою бережи
і біжи – не біжи.. головне – відчуваєш поволі …
коли сонце твоє закотилося аж до межі
коли аж до межі королі повернулися голі
ти не бійся низин , бо вони приведуть тебе вгору
а вгорі віднайдеш щонайбільшу з прожитих низин
тільки там ти почуєш , про що говоритимуть зорі
тільки там ти збагнеш.. що і воїн буває один
проростеш між твердинь і корінням вчепившись у небо
відпускатимеш всіх , хто колись і тебе відпустив
ми босоніж йдемо.. бо взуття тут, насправді, не треба
ми босоніж йдемо… ледь подібні до цих королів
що жили між дітей.. й будували повітряні замки
що губили ключі до фортець.. і не раз, і не два
а чи грішний – святий , що виходить за межі і рамки ?
ти едемські сади.. посади , де росте кропива́
зачерпни у долоні роси , що прийде на світанку
і люби цілий світ як зуміє любити один
визувайся скоріш… нам далеко іти ще до замку
там , де серце твоє.. ти босоніж прийди.. до вершин….
© Ілона Ельтек