Штрихи життя.
Пам’ятаю, у моєї близької подруги, Оксани, обвалилася дорожезна навісна стеля, яка потягнула із собою в утильну могилу старовинну бабусину люстру й купу всіляких милих серцю дрібниць…
Коли я прийшла до неї, вона гордо сиділа на руїнах, курячи свою незмінну сигарету…
Ані суєти, ані жалю, лише іронія на все іскристими очима волошкового відтінку…
— Що будемо робити? — заметушилася, замість Оксани, я.
— Нічого. Усе вже сталося. Зараз кави зварю, поп’ємо, заб’ємо на якийсь час… а прийде настрій — почну розгрібати потихеньку, — усміхнулася вона.
Я усміхнулася їй у відповідь, тому що кожного дня стою під стелями, що обвалилися…
Стелі життя точно такі ж, друзі мої…
Падають навіть ті, у надійності, яких ти й не думав сумніватися…
Падають із найменшою до цього готовністю…
І я давно зрозуміла, що головне тут — не кидатися грудьми на цю амбразуру, і не рвати себе на шматки надмірно активними, але дуже часто, уже марними діями…
Варто просто розкрити недоторканні запаси своєї хоробрості, для того, щоби подивитися прямо в очі тому, що сталося, попити кави, узяти паузу… і розгрібати потихеньку, коли біль перестане танцювати джигу на відкритих ранах…
Коли все вже сталося, друзі, необхідно прийняти саме цю інформацію, а не втікати від неї, не ховатися за суєтою, не складати заспокійливих легенд…
Стелі можна замінити…
А ось нас із вами — ні…
Розгрібайте потихеньку на території будь-якого особистого землетрусу…
І нехай на його місці зацвіте поле з ромашками…
Вірю в кожного
©Лілія Град
Якщо ти зрозумів своє значення в житті, ти усвідомив свою гідність.