Прийшла українка до Бога,
вклонилась низенько з порога:
,,Всевишній, мій, Отче, вітаю!
Прийшла я з прекрасного краю,
де хліб на полях колоситься,
найкращі жита і пшениця,
у нас всього вдосталь, є море,
ліси і степи, ріки й доли.
Створив Ти красиву країну,
і мову нам дав солов”їну.
Та стогне тепер Україна…
Де квітли міста-там руїна.
Де діти сміялись щасливо-
дивитись без сліз неможливо,, .
Дослухав вкраїнку Господь,
і лагідно мовив: ,,Заходь.
Я знаю і бачу все з Неба,
це ваші уроки, так треба…
Приклав до чола їй долоню,
спокійно сказав: ,,Моя доню,
вже скоро скінчаться страждання,
ви винесли випробування.
Готую для вас тепер прОсвіт,
віднині почнеться ваш рОзквіт.
Ви стали міцні, як ніколи,
ви всіх об”єднали навколо,
ви стали могутні і сильні,
й навіки залишитесь вільні,, .
Вклонилася жінка до Бога,
і зникла за Сяйвом порога.
Понесла цю звістку в країну,
в кохану, вільну, єдину!