Рано чи пізно, все має властивість закінчуватися… Чашка кави, застуда, цвітіння ірисів. Чекова стрічка. Термін дії банківської картки та Успенський піст. Опалювальний сезон. Вода у свердловині. Спека. Цьогорічна весна…
Наприклад, сьогодні на календарі тридцять перше травня, і щоб ми не робили, хоч сальто, хоч петлю Корбут, а завтра – літо! Ще не встигли послухати хрущів, не купили конвалії, затягнуті капроновою ниткою, не почули гудок дачної електрички, а вже – День захисту дітей. За ним Трійця… Свято Петра та Павла…
Існує початок книги та її епілог. Як не розтягуй сторінки, як не уповільнюй читання, але неминучі останні рядки та фінальне: «Сан Франсіско де Паула 1952 рік». Навіть якщо ми зупинилися на середині оповіді в одному човні зі старим кубинським рибалкою.
Настане час, і неодмінно закінчиться війна. Ми перестанемо гортати ночами новини і здригатися, що у Сєвєродонецьку точаться вуличні бої. Що знову випустили обойму по Миколаєву, Харкову, Сумах. Підстрибнули усі будинки в селі Покровське. Обвалився під’їзд у Мелітополі.
Моя дочка Тоня припинить вигукувати гостре нічне «боюся» і благати відвезти її до бабусі. Судорожно шепотіти прямо у вухо: «Там я краще сплю і не впісююсь». Потрохи притупиться болісне, як мама літнього віку, в перший день війни капає дорослій доньці валер’янку, просить заспокоїтися і не лякати дітей.
Або сон… У ньому жінці приснився гігантський ведмідь, що біжить по припорошеному снігом полю, а за ним – хмара колорадських жуків. І немає цим жукам ні кінця, ні краю.
Війна обов’язково завершиться миром. Нашою перемогою, адже добро завжди перемагає зло. Ми дружно опустимося на коліна і помолимося за всіх, хто пішов. Потім піднімемося, змажемо коліна гепариновою маззю, приймемо щось антистресове і, ймовірно, прийматимемо його до кінця своїх днів. Один повернеться на Салтівку, другий – на Центральну в Ірпені. Я, як і раніше, житиму в Києві, ось тільки всередині назавжди поселяться голоси.
Образ шестирічної дівчинки, яка виїхала до Італії з батьківською шапкою, адже та так по-доброму пахне татом.
Благання семирічної: «А можна мені ще одну печену картоплину», – але в матері тільки одна.
Зойк збожеволівшого у Бучі. Чоловік тинявся під обстрілами і вимагав: «Досить! Досить! Хваа-тііт!»
Поневіряння пораненої Поліни, змушеної ховатися в лісі, а потім пити з собачої миски, притримуючи прострілену щелепу.
Старання бабусі, що гріє між грудьми пляшку для новонародженого онука.
Жах молодої жінки, що біжить під обстрілами в пологовий будинок.
Музика маріупольської вчительки.
Щовечора вона піднімала кришку німецького піаніно та грала для сусідів. Незважаючи на обстріли, вікна без скла та градусник з позначкою +5.
Все має властивість закінчуватися. Дитинство, юність, молодість. Термін дії закордонного паспорта та нафта. Терпіння та ілюзії. Читання Псалтиря. Віщі сни з ведмедями та колорадськими жуками. Найпідліша російська війна…
© Ірина Говоруха