Багато років тому я навчався на журналістському курсі хайфського університету.
Моїм керівником був професор Ноах Альперін.
Серед родичів Ноаха не було вихідців з Росії або СРСР, але російську мову він знав краще за мене.
І оскільки я був єдиним російськомовним у групі, іноді ми починали з ним словесні баталії.
І якось під час однієї суперечки я запитав Ноаха: чи знає він чому по-російськи ми говоримо “на Україну”? “В Ізраїль”, “в Англію”, “у Киргизію”, якщо туди комусь треба… але “на Україну”!
І Ноах, змінивши посмішку на серйозний, я б сказав, сумний вираз обличчя, пояснив: – це особливості російської.
Якщо росіяни йдуть на когось війною, то йдуть “на”.
Так було здавна.
Йшли війною на Царгород, на Орду, на Берлін, на шведів.
А якщо їдуть у гості – то їдуть “в”. У Туреччину, Ізраїль, Німеччину.
З українцями воювали завжди. Тому завжди йшли “на Україну”, як на війну.
Іншого пояснення я більше ніколи не чув.
© Boris Brestovitsky