Пан Юрій грав Святого Миколая
На святі у садочку, як завжди.
І дівчинку одну помітив скраю
Без усмішки, від сліз навіть сліди.
Тож брови підійняв, як на малюнку,
Сам підійшов, прошепотів: “Агов!
Чи я тобі не видав подарунка,
Чи ти не прийняла мою любов?”
Маленька усміхнулася несміло,
А в оченятах – океан жалю:
“Ти ж знаєш, що не ляльку я хотіла,
Цукерок я желейних не люблю!
Писали із сестричкою весь вечір
(Чи ти вже не читаєш ті листи?)
Нам іграшки не треба для малечі!
Те подаруй, що можеш тільки ти!
ЛялькИ всі не живі і геть не гарні!
Цукерки я сама колись куплю!
Ти маму нам врятуй… Вона в лікарні…
Я маму… чуєш… маму я люблю!!!”
І сльози покотилися горохом,
Безглуздо десь пілікали пісні.
Пан Юрій похитнувся ненароком,
Мов не на святі був, а на війні.
Здалося, що і справді уже сивий.
Застряли в горлі вивчені слова.
Він може ляльку. Лиш не може дива.
І не свята у нього голова.
“Моя хороша, сонечко маленьке, –
Він руку ледь на кіски опустив. –
Мій подарунок у твоїм серденьку,
Любов велика, диво з-поміж див.
Прислухайся, яка в тобі є сила, –
На груди він легенько показав. –
Твоя матуся теж колись просила,
Щоб диво їй – тебе – подарував.
Не все купити в магазині можна,
Мої дарунки, справді, не прості.
Хто їх знайде в собі – непереможний,
Бо вічні вони… Вічні і святі!..”
Дитина пригорнулася до нього,
І щось незриме било через край.
І не було в ту мить ніде й нікого,
Лиш він, вона і добрий Миколай…
Як часто в нас бажання помилкові,
Бо сил нема в напів сліпих очах,
І цінності шукаємо ми знову
В бездушних, але дорогих речах.
©Т.Кісельова