З віком з’являється потреба в тиші, у свободі від будь-яких дріб’язкових обставин. Тому що ресурси вже не б’ють щедрою нафтою з багатої свердловини і вимагають дбайливого ставлення.
І зберегти їх можна, не спустошуючись із тими, до кого не лежить душа. Мені часто хочеться мовчати.
Просто мовчати.
І я роблю це, відкривши для себе насолоду власної тиші, в якій давно немає азарту хоч щось оскаржувати, доводити, або всюди неодмінно вставляти непрохані копійки своєї думки.
Я більше не вважаю, що думка повинна бути всім цікавою. Більше не беру участь, як колись, у всіх обговореннях. Нічого не коментую, ні з ким не сперечаюся, не відстежую чужих реакцій.
Ця розкіш вже давно зі мною: дозволити кожному думати про мене все, що йому хочеться.
І виявляється, саме так в життя приходить краще спілкування, кращі відносини, кращі зв’язки. Відпадає істерика всім подобатися.
Чому? Тому що, коли ти не граєш ніяких ролей заради чийогось схвалення, тебе знаходять свої, а не носії масок.
Людина не має потреби жити, як на карнавалі. Вона потребує свого життя. А карнавал – це чуже свято, на якому навіть веселитися треба за чужими правилами: нарядитись в пір’я і танцювати так, немов спокушаєш весь світ.
І, одного разу треба точно вирішити – чи потрібен тобі весь світ, який доведеться невпинно задовольняти, вилазячи зі шкіри , або досить свого світу, в якому тільки ті, кого ти хочеш бачити в ньому завжди, і де все взаємно.
© Ліля Град