Чи хтось тонув із вас, бува, в людині,
Не так, щоб на секунду чи на дві.
А так, щоб долу опускав повіки,
Втрачаючи тяжіння до землі.
Від думки однієї в голові
Втрачався розум і реальність,
І тільки пульс по венах у крові
Душі давав відчути радість.
Щоб дотики людини ледь легкі
Мурахами по тілу відбивались,
Від щастя ноги були заслабкі,
На крик в душі від радості зривались.
Настільки божеволіли в цю мить,
Що забували геть про все погане.
І чули голос, в серці що дзвенить,
Щасливі миті відчувалися кохання.
Ніколи я не думав, що понині
Живе таке кохання на землі.
Та розчинивсь і я отак в людині,
І жити як – не знаю вже мені.
© Сергій Ущапівський