Ні в якому віці не РОЗІВЧИТИСЬ цінувати живе, радіти доброму, помічати дрібниці…
Не РОЗІВЧИТИСЬ би знати, що проростає все, що садилося з любов’ю…
Вірити в краще, і не боятися реальності…
Не соромитися сліз, і не оплакувати себе…
Прощати те, що прощається…
Тільки б не РОЗІВЧИТИСЬ …
Прокидатися простим тихим ранком, щоб заварити свій духмяний чай з м’ятою і відкусити гарячого хліба…
Цілувати тільки того, чиї губи – продовження твоїх, і чия недосконалість зігріває тебе сильніше чужої бездоганності…
Не РОЗІВЧИТИСЬ пам’ятати, що немає ніякої старості – є тільки те, що прожив, відчув, зрозумів…
А стати немічним можна тут, в двадцять…
Так постаріти, що свіжість тіла лиш підкреслить пенсію душі, отриману по блату свого невдоволення життям…
Не РОЗІВЧИТИСЬ з іронією дивитися туди, де інші створюють цілі трагедії…
І ніколи не грати в них навіть по-царськи описані головні ролі….
Не РОЗІВЧИТИСЬ не топтатися в старому взутті на узбіччі тих доль, в які тебе не кликали…
Й не ломанутися в тому самому взутті за тими, хто втікав від тебе до інших берегів…
Там їм і місце, куди занесли ноги…
Не РОЗІВЧИТИСЬ любити те, що саме зараз можна побачити, доторкнутися, обійняти, не скаржитись про те, що не час, або ж ніколи не буде по зубах…
Тільки б не розівчитись, друзі мої…
Або – НАВЧИТИСЯ спочатку, щоб потім була та майстерність, яку, як кажуть, не проп’єш, а ось забудеш – легко…
Я бачила багато сяючих очей, які осяяли своїми променями більше вісімдесяти календарів життя…
Й інші бачила…
Стомлені задовго до початку…
Тільки б не розівчитись не СТОМЛЮВАТИСЯ….
Автор: Лілія Град