Всі ми – люди зі шрамами …
Всі, мої любі…
У когось рубці з самого дитинства, у когось – пізніше, у когось – ще свіжі …
У одних вони помітні, у інших – ретельно загримовані, у третіх – так глибоко, що не розгледиш …
Ми живемо з ними, то соромлячись, то ховаючись за них, то виправдовуючи ними непривабливі свої вчинки …
Іноді – пишаємось …
І ми всі хочемо любові …
Всі…
Але комусь наші шрами огидні …
І вони цураються їх, йдучи подалі …
Хтось цілиться в них знову, щоб заподіяти ту ж саму біль, від якої ми ледь відійшли …
Хтось тягне нам смердючі ліки, або кладе під ніж – вони хочуть нас без шрамів, первозданними, і щоб тільки їм належати … тому і лікують на свій лад …
А насправді – наносять нові шрами …
А хтось просто підходить дуже близько і цілує наші шрами, і не допитується, звідки вони …
І не соромиться своїх … до яких тягнуться наші губи … самі собою тягнуться …
І стає зовсім не боляче …
Стає добре і надійно …
Стає так, як повинно бути …
Найкраще, що взагалі може з нами статися, трапляється тільки з тими людьми, які мовчки цілують наші шрами, і чиї шрами ми мовчки цілуємо у відповідь …
Все інше – не наше …
Ліля Град.