Ти мене приземляєш, як ґрунт приземляє дощ.
І впокорюєш, ніби молитва смиренну душу.
Я ступаю до тебе навшпиньки, немов до прощ,
з відчуттям, що пізнаю по втомі блаженну участь.
Я ступаю до тебе рішуче, і ти притім
теж не відаєш – хто я? З якого взялася краю?
Але сила тяжіння засвідчує – до ґрунтів
неодмінно стікаються води. І я стікаю.
Я тобі залишаю право на прийняття
і відмову від мене теж залишаю право.
Ти мене приземляєш, а отже моє життя
безумовне земне, а отже – я є! Ласкава,
непокірна, грайлива, дивна – бери усю!
Чи ніяку ніколи. Я залишаю вибір.
Розпізнай у мені потворність, або красу…
Я на все відповім правдивим моїм: «Спасибі».
І усе, що пізнаєш, все, що в мені знайдеш,
все, чим води мої просякнуть до тебе в сховок –
чи розмиють чи зросять – тільки від тебе теж
узалежнять свою природу. Від твого слова.
І не знаю сама я, що зрушило грізну товщ
мого серця, і що з цим робити мушу…
Ти мене приземляєш, як ґрунт приземляє дощ.
І впокорюєш, ніби молитва смиренну душу.
Автор: ІринаРубець