Сучасна українська письменниця, відома як автор захоплюючих і чуттєвих жіночих романів. Сама письменниця може похвалитися досить бурхливої біографією: працювала журналістом, диктором на радіо, телеграфісткою і навіть деякий час виступала в цирку. Всі книги Ірен Роздобудько – це жіночі романи в хорошому сенсі цього слова. Крім письменницької діяльності, вона ілюструє книги інших авторів, грає на гітарі і захоплюється вишивкою бісером. А з творчістю письменниці можна ознайомитися не тільки в форматі прози, а й у віршах. Купити книги Ірен Роздобудько варто, якщо вам близька сучасна українська література.
Редакція Freedom пропонує вам найкращі цитати цієї неймовірної жінки:
«Тільки людина здатна брехати.У природі брехні не існує. Хіба брешуть дерева, птахи, вода?»
«Я заберу її за кілька тижнів. Я знаю, що вона сяде в крісло на нашому балконі, я загорну її ноги пледом, і вона дивитиметься на океан… А я дивитимусь на її зворушливу тонку шийку і відчуватиму, що душа моя спокійна: я знайшов те, чого мені бракувало в цьому шаленому світі.»
«Цілу ніч я просидів у кріслі, дивлячись, як вона спить. Гадаю, вона вперше за весь цей час, що минув з нашої першої зустрічі, спала в нормальному ліжку. Більше не відпускав її.
Не знаю, наскільки ви романтик і чи здатні зрозуміти мене, але я відчував, що в мої руки впала зірка…»
«Кохання — це боляче. Коли воно минає — залишається пам’ять тіла й вона унеможливлює інші, нові стосунки. Ось чому тепер я думаю, що людина має жити сама. Нав’язувати комусь іншому свою волю, звички, смаки, комплекси, незадоволеність, настрої, спосіб життя — неприродної Жадати від іншого покори, підпорядкування та максимальної відвертості — підступно.»
«Люди від самого народження й до тієї миті, коли починають розуміти невідворотність свого відходу — поволі перетворюються на кокон спогадів для інших людей. Ті, хто має найбільший кокон, — щасливі люди, їх не так уже й багато. Я дивилася на маму й фізично відчувала, як вона стає для мене спогадом, адже хвилини спливали і кожна була не схожа на іншу. З часом ми всотуєм одне одного відчайдушніше, ніби спраглі, адже починаємо розуміти, що жодна мить не повториться. Знаєш, із тим самим відчуттям я цілувала бабусині руки… Я завжди цілувала її — просто цмокала в щоку, а одного разу взяла її руки у свої — вони були теплі, в блакитнуватих венах і сіточці зморщок, із тоненькою пергаментною шкірою — й цілувала тільки тому, що раптом зрозуміла: їх скоро не буде! Мені було так страшно. Якби всі могли розуміти це — хіба ображали б одне одного? Хіба говорили б так багато, так складно й так… непотрібно? Слова, як тютюновий дим, що затьмарює спогади…»
«Люди, що не відчувають любові, рано чи пізно перетворюються на зомбі, на аморфне ніщо, вони незадоволені життям, хоч яким би воно було.»
«Якби люди могли бачити — як у кіно! — порухи душі, вони могли б краще зрозуміти події, які відбуваються в їхньому власному житті.»
«Можливо, вона була такою, як усі. Але в тому, напевно, й полягає сенс людських стосунків, що якоїсь миті «один з усіх» немов потряпляє в перехрестя небесних променів і стає першим, єдиним з усіх…»
«Життя не має смаку. В чистому вигляді воно – як дистильована вода.Ми самі додаєм у нього солі, перцю чи цукру.Коли життя набуває смаку- серце болить сильніше…»
Зів’ялі квіти, які зберігаються у душі у вигляді жалю за минулим або нездійсненним, треба викидати.
Люди давно відвикли думати.
Маю на увазі: відвикли думати довго й об’ємно. Відвикли аналізувати. Вони, мов примати, здатні сприймати картинку, рух, запах, звук, але не довго, не більш ніж п’ятнадцять хвилин, до того ж в одній безвимірній площині.
Мені давно не вистачало того, що я назвав розмовою про високе.Про високе без лапок чи пафосу. Про високе і просте, як ці хмари. Тихо читати вголос улюблені рядки з поезії і прози та міркувати про метафори великих творців. Часом мені здавалося, що лише такі розмови мають право на життя, а все інше — маячня.
Часом, щоб продовжувати жити, треба знайти точку відліку.
Ту нову і несподівану емоцію, від якої в тобі знову народиться щось важливе і величне — те, через що ти черговий раз здригнешся і захочеш іти далі.
Ця точка може бути незначною, не революційною для всього людства — вона лише твоя. А весь твій егоїзм щодо неї полягає в тому, що, збадьорившись, ти потім не можеш пригадати, з чого все почалося.
Адже ця точка відліку може бути ледь чутною з сусіднього вікна мелодією, запахом чи звичайною репродукцією в книзі. Ти торкаєшся її поглядом чи слухом, і вона пробуджує гребінець хвилі, яка застоялась в тобі, мов у каламутному озері. Хвиля здіймається і виносить тебе на новий берег.
До того я цілком нормально сприймав деякі «аксіоми», які тепер спростовую.
Скажімо, коли кажуть — «незамінних немає». Зрозумів, що такого не буває, і почав заперечувати й інші: «гроші не пахнуть», «переможців не судять», «два чоботи — пара», «ліс рубають — друзки летять» і купу інших, які нам втовкмачували, мов «дацзибао»…
І все виявилося брехнею! Гроші смерділи. Переможців саджали і судили. Лівий чобіт муляв, правий — «хлюпав», кожна «друзка» мала свою особисту історію, без якої не було б того лісу.
Нічого не бери з рук того, в кому сумніваєшся!
Взагалі-то я не люблю дивитись на годинник, мені здається, що він з’їдає години, хвилини і миті, що належать моєму життю.
Жінка не може бути щасливою, якщо вона не любить. Але жінка, яку не кохають – це нуль і більше нічого. Молода вона чи стара – вона повинна відчувати любов. Жінка, яку не люблять, пропаща жінка. Вона може спокійно померти.
У житті взагалі не буває випадковостей. Це ми їх вигадуємо, коли не можемо пояснити незбагненних речей.
Мене не хвилює питання, що буде завтра? Я розумію, що «завтра» — це сьогодні, яке ще не настало. Воно завжди за кілька кроків од «тепер». І тому — нема чого боятися. Якщо зараз я дихаю, живу, рухаюсь — це вже добре. Чи думають про завтрашній день птахи, тварини чи дерева…
…Є – стосунки, а є – любов. “Стосунків” в мільйон разів більше, ніж любові Все, що здається любов’ю – цим замиленим і тисячу разів повторюваним словом, котре вимовляється без жодного сумніву на весіллях і усіляких родинних заходах, здебільшого виявляється саме “стосунками”. Сімейними, дружніми, скандальними, сталими, прагматичними, швидкоплинними, благородними, брутальними, обридливими, позашлюбними, діловими, партнерськими, високими і низькими, важкими і легкими, зацикленими, егоїстичними, виваженими, нудними, буденними. А любов є просто любов’ю. Вона не потребує епітетів… Її сенс може розкритися лише обраним. Він не залежить від чогось зовнішнього. Любов – дар, котрий живе всередині кожного, але може ніколи не розкритися. Так і лишається до кінця життя – якоюсь мізерною, зіщуленою і навіть зайвою клітиною. Адже жоден промінь не освітив її, не дав їй життя, не окропив живою водою… Стосунки – тривають, любов – живе. Вона завжди свіжа, її неможливо замулити ніякою буденністю. До любові неможливо звикнути! В цьому і полягає перевірка, що ти маєш – любов чи стосунки
Нехай у тобі завжди буде сила трьох ножів! Перший – щоб відтинати минуле, хоч яким воно було, і йти вперед, другий – нехай буде зовсім маленький, як срібна голка, котра має стирчати в серці, щоб ти завжди могла відчувати біль і співчуття, а третій – щоб боронитися від ворогів