Секрет батьківського дому, до якого діти хочуть повертатися

Секрет батьківського дому, до якого діти хочуть повертатися

Емоційна близькість народжується, коли ти ділиш із людиною не тільки дах та холодильник, а й душу…

Чому так важливо збиратися разом і радіти один одному…

Зі своїми батьками я практично не спілкуюся. І зі старшою сестрою. Єдина ниточка, яка нас пов’язує, — традиція вітати одне одного зі святами. Ми робимо це по телефону, а з появою месенджерів і дзвонити не доводиться – просто пишемо побажання та надсилаємо милі листівки. Сказати, що я нещасна від того, що не відчуваю зв’язку із рідною родиною, не можу. Я просто виросла у “холодному” будинку.

У нашій родині (нас було четверо — мама, тато, сестра та я) не було якихось теплих сімейних традицій, які як клей зазвичай склеюють родичів. В інших сім’ях, наприклад, усі родичі збиралися разом на Новий рік. Ми ж ніколи нікого не запрошували у гості. Мама казала, що родичі живуть далеко. Насправді мама просто не любила приймати гостей, накривати стіл та мити посуд.

У нас не було сімейного рецепту, страви, яку я могла б пам’ятати як улюблену чи як особливу. На кожне свято готувалася така сама їжа, яку можна було поїсти в будь-який інший день, батьки не вважали “Олів’є” новорічним салатом і могли приготувати його і у звичайний день. А на той же Новий рік щоразу готувалося різне, без традиційних страв.

Ми майже ніколи не вечеряли всі разом. Вечеряв кожен сам по собі, коли повертався додому: діставав те, що було в холодильнику, і не чекав, коли підтягнеться вся родина зі змін і додаткових занять. 

Увечері, якщо батьки не сварилися, тато сидів із телевізором, мама з книгою, а ми з сестрою робили уроки та шипіли один на одного. Ми жили начебто кожен сам по собі, набір випадкових людей під одним дахом… Коли я згадую своє дитинство, я пам’ятаю його таким.

Про те, що в мене ненормальна сім’я, я зрозуміла вже дорослою, коли познайомилася із сім’єю чоловіка. Це була повна протилежність моїй родині! І вони буквально були зіткані з традицій.

Традиції розпочиналися з порога. Будь-кому, хто входив у будинок, перше питання було: «Чай чи кава?». Будь-кому! Хоч листоноші, що зайшов віддати листа. Якщо приходили родичі, сторона, що зустрічала, вже знала, скільки кому ложок кави і цукру класти. Поки ти роздягався в коридорі, на кухні вже весело дзвеніла ложечка, втішена твоїм приходом. Не встигав ти увійти на кухню, а тобі дбайливо підсували стілець, і ти розумів, що тобі раді.

Це почуття — що тобі завжди раді — було дивним і новим для мене… Коли я зрозуміла, що хочу залишитися в цій сім’ї назавжди, з’явилися традиції, пов’язані тільки зі мною: для мене завжди були припасовані ті ласощі, які я любила. “Лілечка, а ось і твоє варення – абрикосове з кісточками”, – говорила мама мого чоловіка, подаючи мені чай у “моїй” чащці і приносячи мені “мої” тапочки.

Щосуботи всі численні рідні збиралися у батьків чоловіка на “банний день”. Дівчатка з ранку затівали прибирання, та якось задерикувато, з бажанням; хлопчики готували дрова, носили воду, перевіряли замаринований з вечора шашлик. Парилися віниками, взимку пірнали в сніг, а після лазні обов’язково кожному підносився величезний кухоль гарячого чаю. А потім, коли вся родина чиста і задоволена збиралася в будинку, всі хором сідали за стіл, на якому щосуботи був оселедець, цибулька, картопля з маслом і кропом, шашличок, дітям — лимонад, дорослим — щось веселіше… Суботи в сім’ї чоловіка перетворювалися у таїнство затишку, тепла і любові до кожного, час пролітав швидко і водночас залишався в’язким, важким, розтягувався так, що можна було запам’ятати кожну хвилину, сміх і погляд важливих тобі людей…

Ну, а Новий рік я навіть не знаю як описати. Напевно, за концентрацією почуття спорідненості це було як десять “банних днів” одразу. Обов’язково ялинка — як може бути, щоб Новий рік без ялинки? Обов’язково всією сім’єю весь місяць до цього клеїли гірлянди, кидали у стелю дощиком, вирізали сніжинки для вікон, готували іграшки на ялинку та подарунки всім родичам. Подарунки робили своїми руками — шалики, шкарпетки, рукавички, фартушки… Сестри чоловіка весь грудень пурхали по хаті, як феї та прикрашали його, як хотіли. Мама не перешкоджала, взагалі ніяк не забороняла їм розмальовувати, наприклад, дзеркала зубною пастою, завішувати саморобними гірляндами отвори дверей, прикрашати ялинку жахливими з погляду дизайну речами.

А за ялинкою як їздили! Це також була традиція. Їхали певного дня до знайомого лісника і купували ту ялинку, яку схвалювала наймолодша донька. Вона ж давала ялинці ім’я. Так одного разу з лісу приїхала дуже кособока Лаура (на ім’я дружини Хосе Ігнасіо з «Просто Марії») просто тому, що її стало шкода залишати таку страшну, «яку точно вже ніхто не полюбить, крім нас».

<…>

Я довго намагалася зрозуміти, в чому ж секрет такого затишку та тепла, яким була сповнена до країв родина чоловіка. Секрет, якого не було у моїй родині. І через рік після весілля, здається, зрозуміла. У їх традиції збиратися разом і радіти один одному. А приводів для цього завжди було багато. Приводами збиратися разом було просочене все їхнє життя. Завдяки цьому вони мали такий великий багаж спогадів, яких вистачило на багато років уперед, коли діти почали розлітатися все далі від батьківського гнізда. Але незмінно на день народження свекрухи та на Новий рік нас як магнітом тягне до батьківського дому. Навіть якщо ми не можемо приїхати, ми в ньому серцями.

Моїх батьків теж кликали на всі сімейні зустрічі до свекрухи, але вони не могли там довго бути. І щоразу поспішали під будь-яким приводом повернутися до свого звичного “холодного” будинку. Якось вони зжилися зі своїм відокремленим способом життя без свят та розмов по душах, їм було так комфортно. Але саме через це їх холодність ми з сестрою виросли без особливих спогадів, без прихильності один до одного, тому що емоційна близькість народжується саме в таких моментах — коли ти ділиш із людиною не лише дах та холодильник, а й душу.

Не скажу, що мені вийшло так само добре, як у моєї свекрухи, створити безумовно теплий будинок. Іноді в ньому дмуть досить холодні протяги. За сплеском радості, нестримного оптимізму та бажання влаштувати рідним свято, у мене незмінно настають періоди апатії та бажання сховатися від усього світу.

І все ж таки головну традицію затишного будинку — якнайчастіше збиратися разом і бути уважним один до одного — я намагаюся підтримувати в міру своїх сил. Чекати на всіх домочадців з теплою вечерею і іноді — з маленькими сюрпризами, зустрічати та обіймати їх біля порога, проводжати, помахавши у вікно, цілувати на ніч, читати вголос, говорити секрети під ковдрою… 

Мені здається, саме в цьому секрет затишного будинку, в який приємно повертатися – у маленьких ритуалах, що показують любов та прийняття.

Лілія Романова