Війна – це величезний лакмусовий папірець. Вона майстерно виявляє те, що у кожного всередині.
У Броварському районі (с. Літки) мешкала велика родина. Старший Олексій працював провідником (вивозив із гарячих точок жінок із дітьми), середній пішов у ТрО та захищав міські кордони. Двадцятого травня Олексій загинув. Його вбило на вокзалі міста Малина цинічною російською ракетою.
Андрій (середній) насилу пережив втрату, вирушив у військкомат і попросився на передову, щоб за брата помститися. Його відправили на Донбас, і невдовзі воїн отримав позивний ,,пастор”. Дзвонив матері і кричав у слухавку: «Поганого навіть не думай! Я за Льоху стоятиму горою!». Рівно за місяць жителі Літок зустрічали свого героя навколішки. На губах: «Пом’яни, Господи», а в руках – жовто-блакитний букет.
Моя близька знайома лише за п’ять місяців безперервних обстрілів виїхала з Харкова. Велике місто зустріло привітно. Музика, пісні, вино, доміно. Вона збентежено присіла на лаву, вп’ялася в не затемнені вікна і ненароком підслухала чоловічу розмову:
-Що ти скиглиш? Заробити можна навіть на війні. Я всі питання вирішив у два прийоми. Дружину з донькою, як біженців, відправив до Німеччини, квартиру здав, сам тусуюсь у мами. Дружина живе на всьому готовому, та ще й отримує 700 євро, я теж не ображений, щомісяця капає двадцятка. У будь-якій ситуації, брате, треба бути кмітливим.
Олена, яка мешкає в Америці, приїхала до мами в Харків ще у грудні 2021 року. Мама перенесла кілька операцій і почувала себе недобре. Далі – повномасштабне вторгнення. Дочка спершу під обстрілами возила їй бульйони та узвар, але незабаром оселилась у лікарні. Виходжувала, мила палатні підлоги, діставала для всіх пацієнтів ліки. Коли аптеки спорожніли, а війна, навпаки, розперезалася, вирішила вивозити до Румунії. Декілька діб пішло на пошук спеціальної медичної машини, далі – важка дорога з ін’єкціями та крапельницями в дорозі. Мама померла у Бухаресті. Дочка зробила все, що могла і навіть удесятеро більше. Залишилося прорватися до Харкова та виконати останню волю: поховати прах на рідній землі.
У Бучанській міській поліклініці, що на Енергетиках, 10, мешкали люди. Інваліди, які чекають на евакуацію, самотні. Заправляла всім Трохимівна: дієт – сестра. Готувала і розливала по склянках суп, кип’ятила воду, доглядала за безхазяйною паралізованою бабусею, замотаною в ганчірки. Її привезли родичі та кинули у приймальному відділенні, не сказавши нікому ні слова. Бабуся лежала мокра, завмерла і безперервно ворушила синіми закривавленими пальцями. Коли піднесли чай, заголосила:
-Доню, дякую, відразу стало тепліше. Будь ласка, вибери з голови скалки.
Як виявилося під час прильоту міни, вікно розсипалося, і весь скляний пил посипався їй на голову. Запорошив хустку і заліз в зморшки. Скло їй вибирали довго, по одній скляній краплі, але старенька не сумувала:
-Дурниця все це. Головне, щоб якнайшвидше закінчилася війна.
Війна – випробування не для слабких. Один використовує момент і стає кмітливішим, другий залишається просто людиною.
© Ірина Говоруха