За останні дні кожен українець трішки помер…
Ми прилягли поряд з чоловіком, який не доїхав на своєму велосипеді десь у Бучі.
Іл.: Olga.art
Ми посивіли разом з дитиною, матір якої ґвалтувати в сусідній кімнаті. Ми відчули землю на зубах, якою присипали братську могилу…
Колись один мій знайомий чеченець листав якісь фоторафії в телефоні. Якісь жінки, чоловіки..
Я спитала хто вони. Він відповів:«Дивись, це двоюрідна тітка каДирова, це троюрідній брат каДирова, це якийсь там племінник».
Я спитала: «І нашо тобі потрібен цей сімейний альбом??»
Він спокійно відповів:«Я повинен знати їх в лице. І коли в мене буде найменший шанс помститись за брата, за друзів – я переріжу їм горлянку».
Мене тоді кинуло в холод і якось стало не по собі від того, що в мене є такі знайомі. І я навіть зробила спробу сказати йому, що з ним явно шось не те.
На що він знову спокійно сказав:«То наша кровна помста і наш обов‘язок. Знаходити всіх, хто воював на нашій землі по контракту і різати».
Розказав як ті, в кого є гроші, платять великі суми за інформацію. Як їх знаходять до сих пір по світу і передають привіт із Чечні. Розказав про свого племінника, який на 18-ти річчя просив подарунок: знайти йому хоч одного, щоб він зміг помститись за батька.
Мені тоді було ніяково від таких розповідей і я думала, що то занадто жорстоко…
і неправильно …
І так не можна..
То було колись …
до…
Тепер…
Я хочу, шоб ви, російські вибл@дки, ще триста років всирались під себе від жаху.
Щоб ви ходили і озирались. Щоб вмирали від кожного шурхоту.
Щоб вас знаходили на парковках, в темних провулках, в ваших домівках.
Щоб останнє, що ви почуєте перед тим, як лезо увійде в ваші шиї, було:
“Привіт із Гостомеля, Ірпеня, Бучі, Маріуполя…”
©Ilona Scala