Люди плутають поняття “забути” і “пробачити”. Пам’ятати заподіяне нам зло – це нормально

Люди плутають поняття “забути” і “пробачити”. Пам’ятати заподіяне нам зло – це нормально

Люди плутають поняття “забути” і “пробачити”.
Пам’ятати заподіяне нам зло – це нормально.
Це головна умова виживання. І людина, і тварина добре пам’ятають того, хто їм заподіяв біль. Так само, як пам’ятають, що вогонь обпікає. Зараз пишуть, що і рослини пам’ятають зло. Вчений обривав листя у фікуса; а потім прилади показали – при наближенні саме цього «лиходія» листя фікуса стискалися. Рослина запам’ятала його! Так що говорити про мозок? Звичайно, ми пам’ятаємо.

Люди плутають поняття “забути” і “пробачити”. І добра людина докладає неймовірних зусиль, щоб забути зло. Нічого не виходить. І людина картає себе за “злопам’ятність”, докладає ще більше зусиль, щоб забути …

Але чим більше зусиль докладаєш, тим частіше і сильніше згадується те, що сталося. Так вже психіка влаштована.
Це як в історії про білого ведмедя, про якого не можна думати. Чим більше намагаєшся не думати про білого ведмедя, тим частіше і настирливіше про нього думаєш. Добрі люди мучать себе: а як же прощення? Раптом тепер я захворію від непрощеної образи? Не такий вже я хороший, раз не можу пробачити …
Ви давно пробачили, ось в чому справа. А забути ви не можете по цілком природних причинах – ви психічно здорові, і з інстинктом самозбереження у вас все в порядку. Ви відмінно запам’ятали, що ця дівчинка плюється, а цей хлопчик може вдарити. Вогонь обпікає, а в яму можна впасти. Це правильно.
Пробачити – це не забути. Це не бажати зла тому, хто вас поранив. Не переслідувати його. Злопам’ятність, як писав Сенека, це не пам’ять про зло, а приховане зло. Бажання помститися за першої нагоди. Ось що таке злопам’ятність.


Пам’ять собі відбивати не треба. Навпаки, честь вам і хвала, що ви все пам’ятаєте, але не мстите і не чекаєте слушного моменту, коли кривдник опиниться в скруті. Ви просто напружені, коли спілкуєтеся з тим, хто вам заподіяв біль. І має пройти багато часу, перш ніж ранизагояться. Довіру треба заслужити.Прощати можна тих, хто кається і просить пробачення …
А дорікати собі в злопам’ятності і насильно забувати не треба. Забуття не має до прощення ніякого відношення”.

© Анна Кір’янова