Я люблю чоловіків.
Ні, деяких жінок я теж ніжно люблю, але чоловіків особливо. Ось тих самих, які нібито ПЕРЕВЕЛИСЯ.
У черзі до банкоматів і терміналів два дідки, за вісімдесят. Звичайні дідусі, в картатих сорочечках, стареньких сірих брюках з ременями десь ближче до грудей…
-Ти щось оплатити хочеш? Телефон?
-Мені внук гроші на картку скинув, він за кордоном живе. Хочу зняти і Любаші квіти купити. Я вже давно не купував. На 8 березня останній раз.
-Квіти – це треба … – зітхає приятель.
У торговому центрі теж такий картатий дідусь з двома молодими людьми. Молоді люди тягнуть його в бік галантереї, а дідусь уперся:
-Ось хороша парасолька ви їй самі і купіть, і краще не на свято, а тому, що стара у неї вже зламалася. А я хочу сережки купити, як на перший рік весілля. Йдемо шукати, де сережки продають!
У метро їдуть дуже інтелігентного вигляду бабуся, можливо навіть прабабуся, і вкрай не вихований онук, років п’яти, який зачіпає не тільки оточуючих, але і бабусю. Вона робить йому делікатні зауваження, а хлопець вдає, що не чує її і все. Бабуся розгублена і засмучена, їй незручно перед людьми, вона вибачається поглядом і так само винно намагається посміхатися перед оточуючими.
Справжні чоловіки ніколи не образять дівчинку. Подивися, твоя дівчина скоро заплаче, Це не по-чоловічому – зворушливий, сніжно-сивий дідусь заступається за бабусю.
-Вона не дівчинка, вона моя бабуся!
-Це ти бачиш її бабусею, а я бачу дівчинку. Сиву дівчинку. Може, вся справа в тому, що я справжній?
Хлопчисько дивиться на бабусю, довго дивиться, потім тикається їй головою в живіт і щось тихо говорить. Бабуся посміхається зовсім іншою посмішкою і починає тихенько плакати. Справжній чоловік встає на вихід і галантно вклоняється йдучи.
З магазинчика поруч з аптекою виходить ще один справжній чоловік. В руках у нього шоколад.
До нього кидається чарівна бабуся:
– Ти де був? Я так злякалася! Я ж тобі сказала ліки купити.
– Я купив. І пішов купити тобі солоденького, щоб тобі не так противно було пити ліки.
П’ятирічний джентльмен в метро поступається Ані своїм місцем. Аня дивиться на нього величезними очима, її картинка збита – перед нею дитина, це вона мала б поступитися йому місцем. Але чоловік наполегливо відмовляється сідати в присутності дами. І задоволений посміхається мамі, коли Аня все ж вирішує сісти. Я повертаюся до його мами і кажу, що це найкращий чоловік, якого я сьогодні бачила в Києві.
Я сиджу в маршрутці поруч з водієм. Входить дідусь і запитує чи немає пільгових пасажирів. Водій грубо відповідає, що вже є. Дідок зітхає і все ж проходить в салон. Я простягаю водію потрібну суму за дідуся і прошу пасажирів передати дідусеві, що його проїзд оплачений. Дідусь збентежено дивиться на мене, потім киває вдячно і посміхається. Ми виходимо на одній зупинці. Справжній чоловік виходить трохи раніше за мене, подає мені руку, потім піднімає мою і цілує. Тепер розгублена і розчулена вже я. Мені ніяково і я навіть готова пустити скупу жіночу сльозу від розчулення. У кожному русі дідуся благородство і краса.
Коли жінки кажуть, що справжніх чоловіків майже не стало, вони або лукавлять, або не туди дивляться. Посміхайтеся справжнім чоловікам, скільки б років їм не було. Помічайте їх. Це подарує їм крила. І одного разу вони повернуть вам їх. Разом з сережками на золоте весілля, з плиткою улюбленого шоколаду або букетом квітів. Посміхайтеся. Навіть чужим …
© Наталя Лінська