На початку життя світ здається величезним.
Людей багато. Друзів багато.
Але… йдеш-йдеш.. Перша байдужість, зрада, підніжка, падіння на дорозі.
І начебто людей багато, а рук, щоб допомогли піднятися, – одиниці.
І ти звужуєш свої кордони.
Пара десятків – що можуть вважатися друзями.
Горе ділять, біду, а радість не можуть винести твою.
Ось ще кількох з’їла заздрість.
І в тебе знову коло звужується.
До тих небагатьох, що в радості і горі поруч, а не паралельно з тобою.
Ось з’являється родина, діти.
Вітер долі розкидає по планеті.
І так трапляється.
Про тебе… Забувають.
І твоє своє коло ущільнюється.
І розумієш… Як мало, насправді, тих, кого можна назвати “Своїми”
З ким хочеться розділити вихідний.
З ким хочеться говорити, мовчати.
І знати: що вони є у тебе, а ти є у них.
І поки крутиться ця Земля…
БЕРЕЖІТЬ СВОЇХ!