Сильний текст про те, чому іноді краще залишати свою точку зору при собі

Сильний текст про те, чому іноді краще залишати свою точку зору при собі

“Бездітна жінка ніколи не поспівчуває – матроні з п’ятьма дітьми, ситий – голодному, зрячий – сліпому.

А ось я би так не сказала і так низько не вчинила. І ні за що б не взула такі старечі туфлі. І не погодилась би жити з таким мудаком, переїжджаючи з ним в тьмутаракань.
Пам’ятаю, лежала якось в лікарні і ніяк не одужувала. Температура лізла вухами, але кожного ранку я все одно вставала, пудрила лице і летіла по сходам з п’ятого поверху. Санітарка, яка везла каталку з лікарняною бурдою, хапалась за серце: «Божевільна! Ти ж вся порізана». Але я, притримуючи рукою шви, вже годувала шпитальних псів і збирала насіння сальвії.

А сусідка по палаті після дріб’язкової операції стогнала з ранку до вечора і чекала чоловіка, щоб той погодував її з ложки і допоміг надягти труси. Я її засуджувала. Сміялась і нічого не хотіла знати про низький больовий поріг.

Мій друг років з десять не спілкувався з мамою. Не приїжджав, не дзвонив, не писав листів. Багато хто його засуджував: «Як ти можеш! Це ж мати! Потім будеш лікті кусати». Тільки я пам’ятаю, як вона його лупасила дерев’яною скалкою по голові за будь-яку провину. І як йому періодично накладали шви, а він, як папуга, пояснював, що впав в каналізаційний люк. Падав він в нього раз десять.

В сімнадцять років вперше зупинив її безжалісну руку, і вона страшно закричала: «Ти мені більше не син». Він поїхав в чому був, а потім не раз поблажливо вислуховував, як дівчата, які виросли в тепличних умовах, які спали на пухових перинах і які снідали круасанами з кактусовим мармеладом, співали йому про обов’язки сина і милосердя.

Ми постійно судимо про інших по собі.

Одного разу до нас прийшли гості. Скромні інтелігентні люди з семирічним хлопчиком. Дитина сиділа тихо, прикриваючи руками зчесані до асфальту колінця, і в’яло копирсалася в котлеті і картоплі-пюре. А коли заварили чай і поставили вазочку з цукерками, підскочила, ніби каучуковий м’яч, і стала набивати «Червоним маком» свої кишені. Я розчавила його поглядом, наче таргана, а його мама сором’язливо нахилилась до моєї:

“Не можу відівчити від цієї жлобської звички. Все запасається. Дома у нас не буває шоколадних цукерок. Тут хоч би на гречку і олію вистачило. “
Ми не можемо відчути чужий зубний біль, прожити сусідське дитинство і пройти чужий кілометраж.

Зрозуміти китайця, який вважає образою, коли носик чайника впивається в його груди, або англійця, який обурюється в перукарні через те, що дріт електромашинки торкнувся його доглянутої аристократичної щоки. Комусь постійно спекотно, а комусь холодно. Хтось любить кататися на чортовому колесі, а інший не може поворухнутися вже на висоті три метри. Одні читають детективи, а інші – «Дао де цзин».
Шведи ніколи не поспівчувають жителям Сомалі, бездітна жінка – матроні з п’ятьма дітьми, ситий – голодному, а зрячий – сліпому.

В нас є тільки власний досвід, власне світосприйняття і завужена точка зору. І було би шляхетніше залишити її все-таки при собі.”


Автор: Ірина Говоруха