“Я люблю тебе”, – ось що встигали написати люди,які гинули у “вежах-близнюках” під час атаки терористів, і з падаючих літаків.
Із затопленого підводного човна і з-під завалів після землетрусу. В останні секунди встигали написати ці слова тим, кого любили.
Замість скарг, прохань про порятунок, прокльонів ворогам або повчальних афоризмів. Хоча всі вони йшли з дому в різному стані – вони ж не знали, що більше не повернуться.
І деякі сварилися; лаялися, що не можуть знайти ключі; сніданок несмачний; знову ти лізеш під ноги; де мої туфлі? .. Яка дурна! Прийду і на розлучення подам! Або: як цей дурень мені набрид! Сил більше немає!
Так-так, такі думки бувають. У всіх. Але потім траплялося страшне – і всі ці люди писали одне: “я люблю тебе!”.
Ніби зрозуміли, що це – найголовніше.
Саме ці слова треба встигнути написати або сказати. А все дріб’язкове лушпиння: образи, роздратування, гнів – вони нічого не значать, дурниці це. І ревнощі – дурість, і жадібність, і все інше. Треба встигнути написати головне!
Пам’ятайте, любов – вона є в кожному серці; і в кінці шляху тільки вона і залишається, тільки вона і має значення. Тільки треба частіше про це згадувати; не завжди є можливість написати це і попросити вибачення – як не дивно, всі ці люди просили пробачення. Якщо встигали ..”.
Автор: Анна Кир’янова.